Головний редактор газети «Гарт» Дмитро Іванов розказав, що є причиною звинувачень у його сторону з боку Василя Чепурного | Події і коментарі
Субота, 17 листопада 2018, 17:04
Вхід Реєстрація
;

E-mail:

Пароль:

Увійти
Зареєеструватися

Вкажіть ваш E-mail:

На вказаний E-mail буде відправлено посилання за яким ви зможете втсановити новий пароль.
Нагадати пароль
Зареєеструватися

Головний редактор газети «Гарт» Дмитро Іванов розказав, що є причиною звинувачень у його сторону з боку Василя Чепурного

08:35 08.05.2014    Версія для друку  Коментарі 2 Оцінок:
0
Іванов Дмитро Йосипович, поет, заслужений журналіст України, лауреат Шевченківської премії, редактор газети «Гарт»

Останнім часом на адресу головного редактора газети «Гарт» Іванова Дмитра Йосиповича лунають звинувачення у недобросовісній конкуренції, підкупі читачів, русифікації населення, відкритті воєнних таємниць та інше. Причому всі ці звинувачення йдуть переважно від невеликої групи людей, яку очолює член штабу національного спротиву Василь Чепурний. Але деякі з цих звинувачень мають відверто абсурдний характер та відсутній, з логічної точки зору, причинно-наслідковий зв'язок. Саме тому журналісти інтернет порталу gorod.cn.ua вирішили дізнатися у Дмитра Йосиповича, що ж насправді відбувається навколо його газети і чому саме Василь Чепурний так несамовито критикує газету «Гарт» та її редактора.

Дмитро Йосипович люб’язно погодився зустрітися з журналістами нашого порталу та розповісти, що саме є причиною гонінь та звинувачень у його сторону.

Для початку я трохи розкажу про історію газети «Гарт», та мою роботу в редакції цього видання. Щоб люди розуміли, які саме колосальні зусилля мені довелося докласти задля того щоб ця газета продовжувала своє існування після розпаду Радянського Союзу. А вже потім я поясню, що є причиною критики на мою адресу.

У 1983 році я прийшов у «Комсомольський Гарт» і підпрацьовував там літературним редактором української мови на 50 радянських рублів. Вів літературну сторінку. А працював на той час головою обласного літературного об’єднання. Я вже був досить відомим поетом, мав кілька книг, був володарем найпрестижнішої на той час літературної премії – Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського. Саме завдяки літературній діяльності мене помітили і запросили до редакції газети. Редактором української мови я працював до 1991 року. У 1991 році редактора «Комсомольського Гарту» Сергія Павленко запросили працювали в парламентській газеті «Голос України». Тому Сергій Павленко запропонував очолити газету мені. Колектив редакції також підтримав мою кандидатуру.

На той час працювати було не складно, бо всім необхідним редакцію газети забезпечувала держава. Потрібно було лише писати матеріал, який би відповідав партійній ідеології. Передплату комсомольським газетам робили Комітети комсомолу. Газету підписували у школах, на підприємствах, у селах і т.д. Одним словом, життя було чудове, бо редакція не переймалася проблемами фінансування та передплати газети. У підсумку я погодився на пропозицію Сергія Павленка.

Так вийшло, що коли я у 1991 році обійняв посаду головного редактора, партія перестала виділяти на газету гроші. Не було навіть паперу для друку газети. Треба було щось робити, бо без фінансування видання просто припинило би своє існування. І я придумав, що робити.

Тоді був дуже популярний мексиканський серіал «Багаті теж плачуть». Я попросив художника з «Деснянської правди» Миколу Небилицю, нині вже покійного, зробити кадри на плівці головних героїв з цього фільму. Моя ідея полягала у випуску та продажу плакатів із головними героями стрічки. Я планував випустити 150 000 плакатів формату А3. Але стартового капіталу для початку цього бізнесу в мене не було. Тому я звернувся за допомогою до одного мого знайомого банкіра, який видав мені кредит у 2 000 000 купонокарбовенців. Заради того, щоб врятувати газету я пішов на ризик та заліз у борги. У мене на той час було лише два шляхи: або, у випадку успіху, я відновлюю газету, або іду до в’язниці. Бо віддавати позичені гроші мені було нічим. Але я розумів, що якщо я не ризикну, то «Гарт» пропаде. А я не звик програвати. В мене було складне дитинство, яке мене загартувало. Тому я діяв впевнено та рішуче.

Отож на позичені кошти я придбав у Росії на паперовому комбінаті два вагони паперу 1-го сорту. Частину паперу я продав, отримав прибуток, на який придбав крейдований папір, спеціально під плакати. Перший тираж плакатів накладом у 150 000 розмели за півтора тижня. Зашелестіли гроші. Я став підприємцем, притому досить успішним. Тому коли колектив більшості газет, які залишились без фінансування, брав по два тижні за свій рахунок, колектив «Гарту» працював. І все це завдяки моєму ризику, який, як показав час, себе виправдав. Після цього я випустив додатковий тираж – 100 000 плакатів. Його також швидко розкупили.

Тоді я придумав сюжет. Маленькому хлопчику ми надягли боксерські рукавиці. Вийшла досить симпатична картинка. Плакати з малюком ми випускали тричі, загалом – 300 000 штук. Купували їх і Росіяни і Білоруси. Тоді в пресі навіть зробили замітку: «Прекрасний український поет Дмитро Іванов став першим в Україні редактором-бізнесменом».

Після того як я став отримувати прибуток я почав шукати шляхи, які б дозволили мені мінімізувати витрати на друк газети. І це мені вдалося. Витрати на папір та фарби вдалося зменшити за рахунок пошуку нових постачальників. А витрати на друк я зменшив за рахунок удосконалення технологічного процесу друку. Тому мені вдалося сформувати підйомну для людей ціну на газету «Гарт». Завдяки цьому ми змогли випускати «Гарт» досить великим тиражем. В 1991 році газета виходила на 4-х сторінках, її тираж був близько 13 000 газет. А у 1996 році тираж «Гарту» складав вже більше 90 тисяч. В 1998-му він досяг 112 тисяч, а газета вже друкувалася на 24 сторінках!

В області ні в однієї газети не було і немає такого тиражу. Потім ми додали колір, а також стали видавати газету двома мовами: українською та російською. Таким чином, мені вдалося врятувати «Гарт» від банкрутства. І коштувало мені це чималих зусиль. Я дуже багато працював, тому я був вимушений пожертвувати своєю творчою діяльністю.

«Не в силі Бог, а у правді» – це мій девіз. Газета «Гарт» подобається читачу, бо ми пишемо виключно правду. Якщо хтось робить якесь зло – ми це висвітлюємо. Причому не має значення партійна або ще якась інша приналежність цього зла. Теж саме стосується і добрих справ. Ми хвалимо і тих і інших. Нас люблять за правду та об’єктивність.

Нема такого села де б я не був. Я відверто цікавлюся життям селян. Якщо в мене є змога, то я допомагаю їм. Деяким поштаркам я придбав велосипеди, бо вони ходять по 15 кілометрів щодня. Іншим селянам купив калорифер, бо замерзали, десь допомагав з ремонтом, десь дарував комп’ютер. Наприклад, нещодавно ми закупили 20 комплектів військової форми для солдатів. Ми робимо багато добрих справ, але робимо їх не афішуючи. Ми допомагаємо деяким ветеранам, купуємо їм ліки. Просто про це не кажемо. Бо в Біблії написано: «Якщо ти робиш добро правою рукою, то роби так, щоб ліва не знала». Я намагаюсь ділитись всім чим можу. Не тому, що я такий добрий, а тому, що я ріс у великому горі, в голоді і в холоді.

Колись до мене приїхали додому два знайомі поети, і мама як раз приїхала, царство їй небесне. Я був трохи зайнятий, а поети спілкувались з мамою. Через півгодини я прихожу, а вони бліді, дивляться на мене величезними розгубленими очима. Кажу: «Що таке?» Питаю маму, про що вона з ними говорила? А мама каже, що розказувала про моє дитинство. Розказувала як я голови оселедців збирав у воронці з під підірваних бомб.

Я дуже любив оселедці, а їсти було нічого. Батько мій помер від осколків снаряду, тому мама виховувала нас одна. Нас дітей у неї було п’ятеро. Пам’ятаю, як я заліз у воронку з під бомби і побачив там три викинуті кимось голови оселедця. Я заліз у ту воронку і підняв ті голови. В цей же час проходив голова колгоспу. Я, побачивши його, механічно сховав руки за спину. Він це побачив і злякався. Бо незадовго до цього троє дітей у селі підірвались на снаряді. Били по снаряду камінцем, не розуміючи, що може статися. Тому голова колгоспу подумав, що в мене за спиною граната або снаряд. А я тоді ще у школу не ходив, маленький був. Він каже: «Що в тебе у руках?». Я показую йому рибні голови. Він тоді витяг носовик, відвернувся і витер сльози. Потім взяв мене за руку і відвів до його тітки. І сказав: «Дуня, щоб кожного дня давала Миті тарілку супу». Ось таке у мене було дитинство… Але не зважаючи на це я завжди останню цукерку, яку мама інколи привозила з Кіровограда, віддавав сестрі, а мама на мене казала, що я занадто добрий.
Я виріс у селі і як ніхто інший розумію селян, їх почуття, переживання та проблеми. І завжди намагаюсь допомогти, і словом і ділом. І мене за це на селі поважають. Поважають за правду, любов до села і за мою ненависть до несправедливості. І мій читач вже 24 роки зі мною. «Гарт» читають поколіннями.

Що стосується критики та пліток на мою адресу, які розпускає Василь Чепурний, то історія ця ще тягнеться ще з далеких 90-х років. Справа в тому, що ще у 1991 році на посаду редактора «Гарту» претендувало багато талановитих та професійних журналістів. Але були й бездарні вискочки, амбіції яких в декілька разів перевищували їх здібності. Так ось серед них був і Василь Чепурний. Враховуючи те, що посаду редактора обійняв я, Василь і досі не може мені цього пробачити. Злоба та заздрість керують цією людиною. Він поливає мене брудом вже багато років. Із-за відсутності власних талантів та здібностей Чепурний завалив організацію «Просвіта» та знищив газету «Сіверщина». Розуміючи власну професійну неспроможність він просто почав обливати багном газету «Гарт» та звинувачувати мне у всіх смертних гріхах. І робиться все це лише задля того, щоб вмоститися у крісло редактора «Гарту». Недарма Чепурний кричав, що газету «Гарт» треба заарештувати або передати в добрі руки. Про які добрі руки йде мова і так зрозуміло.

Якщо розібратися та замислитися над деякими звинуваченнями, то можна зрозуміти, що вони більш ніж абсурдні. Наприклад, звинувачення у тому, що «Гарт» фінансує держава, а також у тому, що я не плачу за оренду приміщень, тим самим знаходжуся у більш вигідніших умовах. Так я хочу сказати, що я і не маю платити ніякої оренди. Чому саме, я поясню.

У радянські часи «Гарт» був власністю Партії. Після розпаду Радянського Союзу «Гарт» перейшов у державну власність. Петро Дмитрович Шаповал, займаючи у 1995 році посаду голови Обласної ради і голови ОДА сказав: «Діма, приміщення належать обласній раді поки я займаю ці посади. Але коли прийдуть інші, то буде приватизація комплексу і тебе з цих приміщень будуть виганяти». Тому він запропонував підписати угоду, згідно якої Обласна рада буде співзасновником «Гарту». Задля того, щоб приміщення, які, по суті, будувалися спеціально для газети «Комсомольський гарт» та газети «Деснянська правда», не відібрали. Петро Дмитрович запропонував стати «Гарту» комунальною редакцією. Так і зробили. Потім частину господарських приміщень вилучили зі складу майна ВАТ «Редакційно-видавничий комплекс «Деснянська правда» і передали їх у господарське відання редакції обласної молодіжної газети «Гарт». Всі відповідні документи, які це підтверджують, в мене є. Таким чином, ми стали власниками цього майна. І відштовхуючись від цього, за приміщення ми вже не платимо. Бо це наша власність. Ми маємо право використовувати приміщення на свій розсуд. Тому ніхто на ці приміщення не має права претендувати. Ми не маємо права лише продавати приміщення. Тому балачки про те, що я не плачу за оренду приміщень – це суцільна нісенітниця. Я що повинен сам у себе орендувати? Я плачу рахунки за комунальні послуги, причому не малі рахунки.
Тепер кілька слів щодо державного фінансування. Так, у законі написано, що співзасновники дбають і допомагають матеріально та фінансово. Але у Обласної ради ніколи не було можливості здійснювати таку допомогу. Тобто це співзасновництво було необхідною формальністю, щоб у нас не відібрали те, що нам по праву належить. Навпаки, ми, коли «піднялись на ноги» після розпаду Радянського Союзу, безкоштовно, за власний кошт передплачували понад 4 000 примірників газети у школи, дитячі садки, лікарні, інтернати, військові частини, колонії та дома для пристарілих. Такого не робила жодна газета, – тільки «Гарт».

Тому всі ті плітки про оренду приміщень та державне фінансування – це словоблудство та шизофренія. Звинувачення у підкупі читача – це взагалі верх маразму. Це що, виходить, що я плачу своєму читачеві, щоб він платив мені гроші? Це ж смішно. Про підкуп поштарок, у якому мене також звинувачує Чепурний та його компанія, я і коментувати нічого не буду. Бо якщо людина не розуміє різницю між підкупом та допомогою, то говорити з нею просто марно.
Ще одна дурниця – звинувачення у розголошенні військових таємниць. У одній зі статей «Гарту» була вказана інформація про місце розташування кількох військових блокпостів, а також про рух військової техніки. Так на мене потім написали, що я агент ФСБ. Так невже у людини не вистачає розуму, щоб зрозуміти одну просту річ: зараз така техніка, що з супутника можна читати газету, вже не кажучи про визначення де дислокується або рухається та чи інша військова техніка.

«Саме Дмитро Іванов, видатний український поет, заснував російськомовну газету під однойменною назвою використовуючи бренд і потужності газети обласної ради і тиражем 15 000 русифікує українських читачів» – ось такі речі пишуть про мене Чепурний та його друзі, не розуміючи простих управлінських речей. Я колись звернувся до редактора Львівської газети «Високий замок» та спитав, чому ця патріотична газета дублюється російською мовою, причому в україномовному Львові. І отримав таку відповідь: «Пане Дмитре, якби я мав змогу, я б друкував і польською, німецькою, французькою, англійською та італійською мовами». Тобто, треба враховувати попит та інтереси читача. І я їх враховую. Російськомовний «Гарт» ми почали видавати із-за великої кількості людей, які прохали створити російськомовний варіант «Гарту».
До речі, поливає мене не тільки Василь Чепурний разом зі своїм приятелем Сергієм Соломахою, а і друг Чепурного, несамовито заздрісна людина, редактор «Деснянської правди» Леонід Ісаченко. Колись я вчив та допомагав йому на прохання Обласної ради. У 2013 році я дав інтерв’ю до дня журналіста кореспонденту «Деснянської правди» в якому мене потім розгромили. Інтерв’ю вийшло під заголовком: «Забутий колись у мавзолеї». Поливали мене там як могли. Ще у одній статті вони написали, що «Гарт» люди підписують аби завертати туди оселедці. Начебто це давав інтерв’ю хтось із селян. І, що головне, спеціально зробили фото, де на газеті «Гарт» стоїть пляшка пива та лежить оселедець. Наскільки заздрісним треба бути щоб писати таке? І це, я переконаний, вигадана історія. До речі, якщо казати про фінансування, то газета «Деснянська правда» отримує від держави 500 000 гривень на рік. І це гроші платників податків.
Підводячи підсумок, хочу сказати одну дуже просту, але важливу річ: негідь завжди використовує підлість у боротьбі з порядністю. Бездарним керівникам набагато легше звинувачувати у своїй неспроможності інших, тим самим знімаючи з себе відповідальність. Працювати ніхто не хоче і не вміє. Набагато легше звинувачувати мене у підкупі читачів і тим самим виправдовувати слабкість «Деснянської правди» та крах «Сіверщини» (http://www.gorod.cn.ua/news_54334.html).
Чепурний на мене тисне, бо думає, що прокуратура або СБУ заведе на мене справу і зніме з посади. А він прийде на все готове і усядеться у моє крісло. Чесно кажучи, треба бути дуже дурним щоб вважати такі плани перспективними.
Заради «Гарту» я пішов на ризик, я пожертвував своєю творчістю. Я ночував на роботі, працював цілодобово. За 20 років я був у відпустці лише раз. Але своєю роботою я підняв газету на ноги і зробив її прибутковою. Всіма бездарами, які розпускають про мене плітки, керує злоба і заздрість. Бо я зміг досягти успіху, а вони ні. Розумні люди знають правду, знають хто є хто і ніколи не повірять у ці безглузді звинувачення, які лунають на мою адресу. Не в силі Бог, а у правді, – такими словами закінчив нашу розмову Дмитро Йосипович.

www.gorod.cn.ua 


Автор: Дмитро Тігранов
Гість nadin 2014-05-08 09:10:35   Оцінок:
0

От молодця, Дмитре Йосиповичу!Так тримати!!!А заздрісники вдавляться власною слиною!

Гість А. П. 2014-05-08 20:16:40   Оцінок:
0

Вибачте, Дмитре Йосиповичу, але стаття така заплутана, що зараз нема часу її читати. Я з вами обома зустрічався раніше (з Вами в школі в Борзні). Одно скажу: не звертайте на таких сявок уваги. Василь просрав все, що міг. А Ви молоток!

Додати коментар
Максимальний розмір коментаря 250 символів

Читайте також

У що може перетворитися «муніципальна варта» мера: досвід українських міст

Як відомо,  у Чернігові вже кілька років діє комунальна  муніципальна варта. Сьогодні розповідаємо у що може перетворитися  силова структура міської влади. Сподіваємоємось у...

Повага до людини праці

Позиція. «Основа» - партія людей справи, для яких є неприпустимою бідність працюючої людини. Тому ми повернемо повагу до людської праці через гідні зарплати! Зараз, на жаль, Україна є...

Споживачі газу на Чернігівщині отримають платіжки із новими стандартами розрахунку

Починаючи з жовтня 2018 року, приведення до стандартних умов застосовується для обсягів газу, спожитого усіма без винятку клієнтами «Чернігівгаз Збуту». Правові підстави рахувати газ за...  (Коментарів: 1)

З бюджету Чернігова виділяли 95 тисяч на екскурсійний додаток: гроші не використали - додаток майже готовий

Управління культури Чернігова в 2017-2018 роках просило на розробку туристичного додатка 95 тисяч гривень. Кошти не освоїли, але додаток, який має назву "Лазар", згідно програми розвитку туризму на...

Чернігівська поліція встановила особу, яка обікрала кілька пунктів прийому металу

У Чернігові дільничний офіцер поліції встановив, що до крадіжок металу з території двох підприємств причетний раніше судимий чернігівець. Поліцейський з’ясував, що останньою в цій серії...